Наступ мікробів
Забагато маємо нині явищ, що псують нерви, і лише свідомість заховати їх міцними, змушує редукувати коло спостережень до речей засадничих.
Біда не в тім, що в нашій, далекій від веселощів, дійсності існують молоді і немолоді люди, що культивують в святій простоті оті анахроністичні “парижі” (в каварні “Деляпе” [1]), що з пафосом наївно-щирого снбізму деклямують про “нове” (!) мистецтво, що з натхненням, вартим ліпшого призначення, майструють екзотичні монографії, що творять якийсь підозріло-безжурний світик (щось середнє між циганським табором і жидівським містечком), світик, де існує система своєрідних канонів і критеріїв та не менше своєрідна ієрархія вартостей. біда не в тім. І не такі болячки перебула історія нашої культури. Що ж значать в порівнянні з ними ці дрібнички? А, зрештою, десь же мусять находити собі вихід продукти розкладу, неминучі в органічнім процесі життя.
Та є одне засадниче “але”, що змушує тривожно зупинитись на цьому явищі.
Солідаризм раси
Українська раса – це раса солідаристів, яких суспільний ідеал – група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця – це перебування в групі, а ніколи – поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп. Тому нема іншої дороги до організації української раси, як тільки укладання взаємовідносин українських груп. Ніяка імпровізація, ніякий експромт-історія, лишень – договір груп як вияв одности характеру раси.