Націоналізм і індивідуалізм
Кожна людина має в собі щось своє, оригінальне, неповторне, що відрізняє її від решти людей, навіть тої самої національності, навіть тої самої родини, і що творить з неї цілком відмінний психічний і фізичний образ, творить із неї «особу», або, кажучи латиною, індивіда. Але історія не знає ізольованих індивідів; насамперед сексуальний інстинкт, а потім і економічні потреби спонукають первісних людських істот до суспільного життя і тепер ні одна людина не з’являється на світ поза рамками тої чи іншої суспільності.
Дуже легко помітити, що економічні потреби організації праці приводять неминуче до встановлення залежності одних індивідів від інших, слабших від сильніших, бідніших від багатших. У давні часи ця економічна залежність доходила до форми цілковитого заперечення «особистості» в усіх, що належали до вищих класів людності: людина прирівнювалася до речі, яку можна було купити, продати, знищити за бажанням власника. Одна сильна індивідуальність вважала себе в праві розпоряджатися безконтрольно тисячами інших, слабких індивідів, які саме через слабкість — втрачали навіть право вважати себе за “людей”. Втрачали право, але, напевне, за людей себе вважати продовжували і людьми були. І не раз зі зброєю в руках, у кривавих повстаннях намагалися здобувати і «право» бути людьми, тобто, право не соромитися свого «я», своєї індивідуальності. Ціла історія людства виглядає, зрештою, як боротьба – з одного боку за звільнення людини від залежності від природи, а з другого боку – за звільнення людини від залежності від людини. Та якщо боротьба за звільнення людини від залежності від природи досягає великих успіхів, боротьба за звільнення людини від людини досягає успіхів лише відносних, бо саме життя в суспільстві з розвитком цивільного життя накладає на кожного члена суспільства щораз більше обов’язків щодо суспільства.
Уже Христос визнав за кожною індивідуальною людською душею безконечну вартість, але великі ідеї Христа настільки випереджали тодішню суспільну дійсність, що пройшли віки за віками, аж поки в свідомості християн ці ідеї стали діяти. І лише французька революція, проголосивши загальну рівність і братерство, спробувала була — але відкидаючи Христа — пристосувати до життя його ідею вартості кожного індивіда. Від французької революції з її лібералізмом і бере початок той «індивідуалізм», що так характеризує два останніх століття, забарвлюючи собою і літературу (згадати хоча би романтизм, байронізм і т.д.), і політично-економічне життя.
Але коли з одного боку літературно-філософський рух пішов у напрямі підвищення вартості психічних сил індивіда, прагнень до найбільшого їх розвитку, бодай коштом пригноблення решти індивідів, то в політично-суспільних рухах індивідуалістична тенденція приводила навпаки до зниження рівня окремих індивідів, до заперечення права одних індивідів розвиватися за кошт решти. Ось так із одного боку ми маємо Ґете, що у відчутті яскравої індивідуальності вбачав найвище щастя, або Ніцше з його жаданням піднести людину до щабля Над-людини і з його твердженням, що індивід є усе, а колектив – ніщо, або Іогана Мілера, з його мріями про чоловіка-бога; а з другого боку ми знаходимо атомістичну теорію суспільства демократичної доктрини, з її ідеалами загальної рівності, що приводить до нівеляції людських вартостей, і виливається в жахливу демагогію більшовизму і комунізму (що фактично приводить в логічному розвитку подій до цілковитого заперечення індивідуалізму). Для демократичного індивідуалізму людське суспільство є чисто механічним та атомістичним агрегатом. Кожна окрема людина є рівним кожній іншій людині атомом, що важить на терезах життя і влади рівно стільки, скільки й кожний інший. І саме тому в усякому демократично-ліберальному режимі важить не якість тої чи іншої особи, не вартість її психічних прикмет, які треба всемірно плекати і розвивати (згадайте притчу Христа про закопані в землю таланти), але лише кількість тих осіб. І відповідно до того, нація уявляється не як органічна цілість, де різні вартості розподіляються по ієрархічній драбині більшої корисності та відповідальності, але як проста сума, як число, без усякого органічного зв’язку, але з тягарем суми нарахованих одиниць. З цієї точки зору, наприклад, Українська Нація має право на шосте місце в Європі, бо нараховує… понад 40 мільйонів індивідів. Проте суворе життя не рахується з тими 40 мільйонами і відводить нам нині на банкеті націй одне з останніх мiсць! Бо кількість має в інтернаціональному житті свою вагу, але лише допоміжну, другорядну…
В такій кількісній масі одиниця, індивід є всім. Рівний всім іншим індивідам, він почуває себе «сам-собі-паном». Не з’єднаний з суспільством ніякими етичними обов’язками, він поводиться відповідно до своїх власних міркувань, інтересів і смаку. В момент національної небезпеки він проголошує свою нейтральність, виправдовуючись тим, що «його хата – з краю», і її ніхто не зачепить. Ціллю собі він ставить здобути якомога більших прав і звільнення від усіх обов’язків. Коли є можливість – він не платить податків, намагається обходити закони, хвалиться, коли йому пощастить провезти контрабанду, симулює хвороби, щоб ухилитися від військової служби, вимагає повної безконтрольності в його промислових і торговельних операціях. «Моя» ініціятива, «мої» гроші, «мій» крам, «моє» підприємство – хочу продам, хочу закрию, хочу подарую, а державі, суспільству, нації до того всього — зась!
Країною найбільш безпардонного індивідуалізму (і лібералізму, і так званої «демократії») останніми десятиліттями стали Північні Штати Америки, де запанувало досить вульгарне гасло: — Mind your own business — «не совай носа до чужих справ». Дійшло до того, що займатися політикою чи взагалі громадськими справами («совати ніс до чужих справ») почали вважати в Америці за непристойну річ для порядної людини. Порядна людина повинна була присвячувати себе комерції чи промисловості, взагалі власному бізнесові, залишаючи політику касті професіоналів, що дивилися на свою діяльність теж як на своєрідний «бізнес», в якому йшла торгівля голосами за відповідні послуги. Як наслідок — з одного боку буйний розквіт бутлегерства (підпільної торгівлі спиртним під час дії сухого закону в США, – А.К.), рекетирства й іншого бандитизму (з окремою спеціалізацією – грабування і звільнення за відповідний викуп багатих людей та дітей), що витворило справді злочинну державу в державі, а з другого боку — безприкладна концентрація капіталів у руках кількох привілейованих фінансистів та промисловців, що так само витворювали свою державу в державі, і прагнули до повної механізації та автоматизації суспільства. Саме в Америці за останні десятиліття гасла демократичного лібералізму привели з одного боку до непомірного розквіту індивідуалізму та появи небагатьох (бодай щодо антисуспільної діяльності) справді «над-людей», а з другого боку — до нового заперечення вартості індивідуальності — в раціоналізації промисловості, де індивід став звичайним приладом, інструментом, річчю, без особистості і вираження. Ніхто не думає заперечувати важливості машин у еволюції людства, але не можна допускати, щоби ця важливість машин оберталася на шкоду цілій масі робітництва, яке має бути дисциплінованим, але не механізованим, має бути точним у своїй діяльності, але не автоматичним, повинно зберігати людський образ, і не допускати до того, щоби тиранія машин нищила гідність і радість праці.
Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльності добро цілої нації, пам’ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов’язки. І саме тому, наприклад, в Італії, з приходом до влади італійського націоналізму (відомого під назвою фашизму), італійська держава взяла назву етичної держави, тобто держави, що не залишається байдужою до життя нації та індивідів, що її складають, але має щодо них свої етичні обов’язки, дбає про їх виховання (не лише про освіту!), про різноманітний розвиток усіх індивідуальних вартостей. Але, з другого боку і індивід має обов’язок жертвувати всім — навіть власним життям для нації. І тут нема ніякої суперечності. Почуття самопосвяти для нації, яке помітне в кращих її членів, лише підкреслює те споріднення індивіда з нацією, при якому індивід, ризикуючи для нації, жертвує собою не для якоїсь чужої, відмінної від нього істоти, але для того, що є в нього найдорожче, найкраще, найшляхетніше, найвище. Бо ідеали нації є його ідеалами, болі нації є його болями, тріумф нації є його тріумфом. І якщо сильна людина взагалі ніколи не вагається ризикувати життям для досягнення своїх партикулярних ідеалів, то тим менше буде вона вагатися ризикувати своїм життям задля досягнення тих її ідеалів, що поділяють їх разом із нею мільйони споріднених душ.
Бо нація, як казав Адам Мілер, є одною великою цілістю, одною великою індивідуальністю. Вона не є, як це думав Руссо і з ним усі демократи, агрегат індивідів, що існують одні біля одних на визначеній території у визначений момент. Вона є органічною цілістю, що сформувалася шляхом довгої низки поколінь. Бо кожний індивід є в дійсності продуктом не лише своїх безпосередніх родичів, але також цілої нації, себто, цілої низки предків. І не дурно французький соціолог Лебон писав, що: «Всі мешканці одної і тої самої місцевості, одної і тої самої провінції неминуче мають спільних предків, вимішаних із тої самої глини, викарбуваних у тих самих формах, зв’язаних одним і тим самим довжелезним ланцюгом, у якому вони є лише останніми ланками. Ми є одночасно діти наших батька-матері і нашої нації. І це не лише почуття, але це також — фізіологія і спадковість, що роблять із нашої батьківщини для нас другу мати…» І саме тому наш великий Шевченко присвятив своє чудове «Посланіє» — «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм» — єднаючи їх всіх в одну спіритуальну цілість, в одну націю.
А втім, якщо не мати вихідної точки з такої спіритуальної цілості, годі втекти від руйнівного матеріалізму: індивід усе буде проти індивіда, клас все – проти класу, і боротьба – боротьба за всяку ціну! – буде останнім критерієм. Кожне панування буде виключним та насильним, кожна ієрархія буде позбавлена будь-якого етичного змісту. Про соціальне становище і владу кожного вирішувтиме в основному гріш, не те, хто чим є, але те, скільки хто має. На базі індивідуальної рівності зникає всяка градація психічних якостей, і демократія неминуче перетворюється — як це ми бачимо найвиразніше в Америці — в плутократію.
Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з точки погляду тої окремої особи, і тим самим приводить у моралі – до егоїзму (з усіма його утилітаристичними, гедоністичними, макіавелістичними та іншими варіянтами); в політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії, тобто, руйнування всякого державного зв’язку.
Націоналізм, виходячи з цілості, а не з індивіда, приводить навпаки: в моралі — до жертвенності і самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілості. І якщо соціалізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки — те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної і другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомості, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомості, але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідності індивіди можуть мати і усвідомлення національної гідності; не дурно писав В. Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, в слабкому розвитку колективного, громадського чуття, бо між цими елементами є відносини пропорційності: при придушенні особистості твориться з людей не суспільність, а отара…» Але, з другого боку, цей розвиток особистості не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя і анархія.
Отже висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних егоїзмів і хижацьких апетитів. Але має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистості і спричинюєтъся до збагачення якісної сили цілої нації. Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов’язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов’язків стосовно суспільства і нації, що є можливим лише при постійній праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.
Розбудова Нації. – Прага. – липень-серпень 1933 року. – с. 161-165
Додати відгук